Частина 2.8
Ефективність використання енергетичних ресурсів та її детермінанти
Висока енергомісткість і неефективність використання енергоресурсів і отриманої із них енергії є однією із найгостріших проблем вітчизняної економіки, що є найбільш енергомісткою в Європі та входить до переліку світових антилідерів за цим показником. Приведення енергоефективності української економіки до загальноєвропейського рівня дозволило б значно скоротити обсяги енергоспоживання та рівень залежності від зовнішніх постачань енергії.

Не менш важливим та складним завданням порівняно з підвищенням економічної ефективності використання енергоносіїв є і підвищення екологічної ефективності енергоспоживання, тобто скорочення обсягів забруднення навколишнього середовища в процесі отримання, переробки, транспортування та споживання енергоносіїв. За рівнями забруднення в розрахунку на одиницю ВВП Україна теж посідає топові позиції антирейтингу. Зниження енергоємності та забруднення довкілля внаслідок використання енергоносіїв можна досягнути за рахунок впровадження єдиного комплексу заходів як у системі енергетики, так і загальнодержавній економічній та соціальній сферах. Зобов'язання з провадження діяльності, спрямованої на скорочення забруднення парниковими газами, були взяті Україною в межах Кіотського протоколу та Паризької угоди. Проте, зважаючи на низькі рівні забруднення парниковими газами порівняно із базовим для цих угод 1990-им роком, реалізація взятих зобов'язань не є критичною та нагальною внаслідок скорочення обсягів промислового виробництва. В умовах браку коштів на швидку імплементацію відповідних заходів відтермінування реалізації цих зобов'язань є своєрідною перевагою.

Обидва завдання: скорочення рівня енергоємності економіки та підвищення екологічної прийнятності енергозабезпечення – на відміну від реформування і реструктуризації окремих секторів є довготерміновими. Суттєве скорочення енергомісткості може зайняти близько 10 років, оскільки пов'язане з модернізацією виробничого та житлового фонду країни.
Однією із найбільших проблем вітчизняної економіки та енергосектора зокрема є нераціональне використання енергоресурсів та енергії, а також значні їх втрати під час отримання, передачі та споживання і відповідно низький рівень енергоефективності економіки країни. За рівнем енергоємності ВВП (обсяг енергоспоживання в розрахунку на одиницю отриманого ВВП; один із найпоширеніших індикаторів рівня енергоефективності) у 2014 р., за даними МЕА, Україна посідала перше місце у Європі та дев'яте у світі: 0,79 т н.е./тис. $. Високі рівні енергоємності України зумовлені чинниками об'єктивного характеру (коли значні обсяги споживання енергії є об'єктивно необхідними та цілком природними) та суб'єктивного (які пов'язані з неефективністю споживання енергії та існуванням високих резервів до її економії).
Головними об'єктивними чинниками високої енергомісткості України є:
  • суттєві масштаби тіньової економіки;
  • висока частка щодо замовчування енергомістких виробництв у структурі національної економіки.
Втрати енергії зумовлені високим рівнем моральної та фізичної зношеності інфраструктури і виробничих фондів. Наприклад, система електричних мереж, загальна протяжність яких понад 900 тис. км, зношена в середньому 60 % і потребує інвестицій в обсязі $ 40 млрд, близько 400 млн квадратних метрів житла потребує капремонтів, зношеність багатьох об'єктів теплової енергогенерації
складає 40-70 %.
Станом на 2014 р. рівень енергоефективності в Україні був оцінений у 60 %,
у тому числі:
59 % у промисловості,
56 % у житловому секторі,
20,9 % у будівництві,
35,2 % у сфері послуг
та 66,2 % в секторі трансформації енергії на ТЕС.

Тож, однозначним є факт існування в Україні значного резерву підвищення ефективності використання енергоресурсів, а відповідно й скорочення енергоспоживання. Загальний потенціал енергозбереження в 2014 р. оцінений у розмірі 27,12 млн т н.е. , або ж 18,3 % від загального енергоспоживання.

Протягом останніх років мала місце тенденція зі зниження енергомісткості економіки України, яка наведена на рис. 2.2. Оцінку динаміки реального показника енергомісткості з урахуванням рівнів тонізації національної економіки наведено на рис. 2.3.
Рис. 2.2. Динаміка рівня енергоємності економіки України,
т нафтового еквіваленту на $1 000 ВВП
Джерело: дані МЕА, у цінах 2005 р.
Рис. 2.3. Динаміка офіційного та реального (з урахуванням величини тіньової економіки) рівня енергоємності
національної економіки, т нафтового еквіваленту на $1 000 ВВП
Джерело: власні розрахунки на основі даних МЕА та МЕРТ
Водночас серед причин часткового скорочення рівня енергомісткості економіки України аналогічно можна виділити як об'єктивні (що свідчать про реальний прогрес у підвищенні енергоефективності), так і суб'єктивні групи чинників (що не пов'язані з підвищенням енергоефективності, наприклад, економічний спад, а, особливо, в об'єктивно енергоємних секторах національної економіки). Так, основними суб'єктивними чинниками формального скорочення енергоємності економіки протягом останніх років було скорочення обсягів промислового виробництва, а передусім енергомістких галузей, як-от:

- металургія, внаслідок зниження попиту на відповідну продукцію;
- початок військового конфлікту на Донбасі та анексія Криму, адже на цих територіях розміщені виробничі об'єкти зі значними обсягами енергоспоживання, а також за рахунок скорочення відображення у статистичних відомостях обсягів енергоспоживання житловим сектором у цьому регіоні.


Серед об'єктивних причин: часткове переоснащення виробничих фондів та модернізація виробничої бази країни, формування схильності ощадного використання енергоресурсів, зокрема й унаслідок підвищення тарифів на послуги енергозабезпечення, позитивні зрушення у підвищенні енергоефективності житлового фонду, хоча й незначні.

Проте темпи таких змін не можна вважати задовільними, аналогічно як і прогрес у здійсненні заходів для підвищення енергоефективності та енергозбереження в Україні. Підвищення ефективності використання енергії в Україні, а відтак і відносне скорочення обсягів її споживання, передбачене Національним планом дій з енергоефективності на період до 2020 р., затвердженим наприкінці 2015 р., згідно з яким, зокрема, передбачено енергетичну модернізацію не менше 25 % житлового фонду та 20 % будівель бюджетних установ, та інші заходи і напрями, щоправда, без встановлення цільових показників за усіма напрямами, як-от: зменшення енергоємності продукції промислових об'єктів, модернізація рухомого складу автобусного парку та міського електричного транспорту, збільшення частки використання електричного транспорту з підвищеними показниками ефективності витрат енергії тощо. Цим планом було передбачено низку важливих позитивних змін, покликаних сприяти прискоренню зниження енергоємності вітчизняної економіки.

Формування інституційного та регуляторного поля для імплементації заходів із підвищення рівня енергоефективності в країні загалом потребує розробки низки важливих законодавчих актів, окремі з яких, зокрема, загадані й у національному Плані дій з енергоефективності. Проте відзначимо, що темпи прийняття таких змін не відповідають нагальній необхідності розробки та імплементації механізмів сприяння зрушень у сфері ефективності споживання енергії. Так, лише у червні 2017 р. було прийнято закон "Про фонд енергоефективності", прогресивний проект закону "Про енергоефективність будівель" уже рік перебуває в парламенті та доопрацьовується й не виносився на голосування. Проте такими нормативно-правовими актами не обмежуються необхідні зміни, які сприятимуть більш ощадному використанню енергії.

Відсутність повної та детальної статистичної інформації за період після затвердження плану ускладнюють здійснення точної оцінки дотримання виконання плану, однак станом на початок 2017 р. очевидним є те, що як мінімум за окремими, проте вкрай важливими напрямами зазначена програма не дотримується.

За даними Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України, за період із травня 2015 р. до березня 2017 р. учасниками програм з енергетичної модернізації за державної фінансової підтримки стали
лише 664 об'єднання співвласників багатоквартирних будівель
(хоча й спостерігається тенденція прискорення темпу збільшення кількості учасників програми), а вартість заходів із здійсненої енергомодернізації за цей період – 80,8 млн грн. У державному бюджеті на 2017 р. видатки на реалізацію Державної цільової економічної програми енергоефективності та функціонування Фонду енергоефективності передбачено загальне фінансування у розмірі 800 млн грн (крім цього, очікується здійснення таких витрат приватними інвесторами та іноземними донорами), тоді як видатки на субсидування енергетичних витрат громадян у 2017 р. передбачені у розмірі понад 47 млрд грн. Позитивними зрушеннями є поява в Україні енергосервісних компаній, хоча законодавче поле їх роботи все ще не є досконалим.


Окремим важливим критерієм ефективності використання енергоресурсів та енергії є обсяги забруднення природного довкілля на одиницю енергії, що певною мірою може трактуватися як екологічна ефективність використання енергоресурсів, а своєю чергою показник екологічної прийнятності енергозабезпечення є важливим критерієм для рівня енергетичної безпеки (перш за все з погляду кінцевого споживача). Зрозуміло, що значну роль відграє у цьому структура енергетичного міксу країни і частка енергоресурсів із високим потенціалом антропогенного забруднення, як-от: вугілля. Проте не менш важливий чинник – рівень сучасності технологій та виробничих фондів загалом, а також енергоефективність, адже що вищими є обсяги втрат енергії, то і вищими є рівні забруднення природного довкілля.
Значний рівень моральної та фізичної зношеності виробничого та житлового фондів, високі обсяги втрат енергії в процесі її передавання та споживання в Україні, відповідно, зумовлюють і значні рівні антропогенного забруднення природного довкілля. В Україні об'єкти енергетики є причиною понад половини усього забруднення атмосферного повітря (включно із процесами видобування вугілля, на які припадає понад 13 % усіх викидів забруднювальних речовин в атмосферу). Незважаючи на те, що вклад України у забруднення довкілля двооксидом вуглецю об'єктами енергетики у глобальному вимірі складає лише близько 2,5 %, Україна перебуває на 3-му місці за обсягами викидів СО2 на одиницю ВВП у світі.

Зрозуміло, що вирішення проблеми високих рівнів забруднення довкілля, зумовлюваного енергетичним сектором, нерозривно пов'язане з реалізацією описаних вище завдань модернізації секторів енергетики, оновлення виробничих фондів національної економіки в цілому та модернізації житлового фонду, впровадження нормативів, а також культури ощадного та екологобезпечного енергоспоживання.
Підвищення екологічної ефективності енергоспоживання нерозривно пов'язане з вирішенням наявних проблем у вітчизняній енергетиці. Саме тому завдання підвищення екологічної прийнятності енергозабезпечення в Україні носить довготерміновий характер, а вирішення його вимагає системності рішень (що були би спрямовані на усі сектори енергетики) та значних капіталовкладень.
Головною екологічною проблемою, пов'язаною з енергетичним сектором, є забруднення парниковими газами (перш за все двооксидом вуглецю), з накопиченням яких в атмосфері пов'язана загроза кліматичних змін та глобального потепління. І саме з цими проблемами пов'язані глобальні зусилля та зобов'язання країн зі скорочення такого забруднення: Кіотський протокол та Паризька кліматична угода, до яких долучилась і Україна. Кіотський протокол передбачав можливість торгівлі квотами на право викидів парникових газів, проте Україна скористалась цим інструментом далеко не в повній мірі. Кошти, отримувані за рахунок торгівлі квот, могли б бути спрямованими на заходи з модернізації енергогенераційних потужностей та підвищення ефективності енергетичної інфраструктури, які б в кінцевому рахунку мали сприяти зниженню забруднення довкілля. Паризька угода не передбачає подібних інструментів фінансового стимулювання, а лише добру волю у зусиллях країн у модернізації їхніх економік, спрямовану на скорочення обсягів забруднення парниковими газами, до рівня взятих на себе зобов'язань.

Цільові обсяги забруднення парниковими газами, передбачені Паризькою угодою на 2020 р. та 2030 р., перевищують поточні вітчизняні обсяги, а відтак щодо України наразі немає жорстких зобов'язань зі значного підвищення екологічної прийнятності енергозабезпечення в частині скорочення викидів парникових газів. З іншого боку, такі "м'які" зобов'язання України є певною мірою зручними в умовах економічного спаду. Це дає країні більше часу на розробку та реалізацію заходів зі скорочення забруднення.
У кінцевому рахунку кліматичні кроки України мають бути поєднаними з прагненням зміцнення енергетичної незалежності та можуть відбуватись за двома важливими напрямами:
1
скорочення енергомісткості економіки та підвищення економічної ефективності використання енергії;
2
збільшення у структурі енергетичного балансу частки ресурсів із низьким потенціалом парникового забруднення. Такими є відновлювані енергоресурси, газ та атомна енергетики, і, як було продемонстровано вище, потенціал розвитку цих напрямів в Україні є доволі високим.
На сьогоднішній день Міністерство екології та природних ресурсів України спільно із міжнародними організаціями розробляє "Стратегію низьковуглецевого розвитку України". Безперечно, прийняття такого акту (а також інших у сфері регулювання забруднення, що має місце в процесі отримання та споживання енергоносіїв) надзвичайно важливе для провадження нової екологічної політики процесів енергозабезпечення. Проте законодавча ініціатива буде недостатньою, адже для реальної імплементації нових природоохоронних стандартів у процесах отримання та споживання енергоносіїв слід здійснити кардинальні зміни в структурі енергетики, а це передбачає розв'язання проблем української енергетики, зазначені вище, адже саме стан виробничих фондів, їх відповідність сучасним стандартам і вимогам визначають рівень забруднення довкілля, зокрема в процесі споживання енергії.
Made on
Tilda