Частина 2.6
Відновлювана енергетика в Україні: поточний стан, пріоритети та проблеми розвитку
Незважаючи на міжнародні зобов'язання, національні стратегічні плани та програми розвитку відновлюваної енергетики, а також значний потенціал, цей сектор розвивається в Україні досить повільними темпами. Технологічно досяжний потенціал відновлюваної енергетики складає близько 100 млн тонн умовного палива (т.у.п), тоді як обсяги енергоспоживання в Україні в 2015 р. склали 128,7 млн т у.п. За 2016 р. сектор відновлювальної енергетики зріс внаслідок уведення 120,6 МВт нових потужностей (які працюють за «зеленим» тарифом), що перевищило показник попереднього року більше ніж у чотири рази. На сьогодні загальна величина встановленої потужності об'єктів відновлюваної електроенергетики складає 1 117,7 МВт, що дозволило забезпечити понад 1% в загальному обсязі виробництва електричної енергії в 2016 р. Окрім цього, значними є обсяги традиційного паливного використання біомаси, фактично децентралізованого теплопостачання з використанням біомаси. Незважаючи на ріст потужностей відновлюваної енергетики, його темпи значно відстають від цілей, визначених Національним планом дій із відновлюваної енергетики на період до 2020 року. Причинами цього є відсутність реальної політичної волі, концептуального та стратегічного мислення, законодавчого і технічного супроводу.
Сучасний стан розвитку
відновлюваної енергетики в Україні
Історично Україна була однією із перших держав, які почали використання відновлюваних джерел енергії та здійснення науково-дослідницьких розробок у цій сфері. Першу у світі вітрову електростанцію в 1931 р. було споруджено у Криму; її потужність складала 110 кВт, і вона функціонувала до 1941 р.; паралельно працювали невеликі вітроагрегати потужністю до кількох кіловат. Виробництво вітроагрегатів потужністю до 5 кВт на заводі сільськогосподарських машин у Херсоні складало до 2 тис. одиниць на рік. У 70-х роках минулого століття в Україні було кілька десятків сотень малих ГЕС. Проте вивчення розвитку вітрової енергетики на теренах України припинилося після початку використання ядерної енергетики, а науково-дослідницька та дослідницько-конструкторська робота з розвитку вітрової енергетики відновилась лише після аварії на Чорнобильській АЕС.
Цікавий факт
Першу у світі вітрову електростанцію в 1931 р. було споруджено у Криму. Її потужність складала 110 кВт
Сучасний стан розвитку відновлюваної енергетики в Україні не відповідає поточним вітчизняним та глобальним викликам, як-от: високий рівень залежності України від зовнішніх постачальників енергоресурсів, загрози глобального потепління та зміни клімату тощо. Так, частка відновлюваних енергоресурсів у сукупному обсязі виробництва електроенергії в Україні залишається на критично низькому рівні, який за 2016 р. склав 1,25% склав 1,25% за даними Української асоціації відновлюваної енергетики (за даними Міністерства енергетики та вугільної промисловості ця частка склала трохи більше 1%). При цьому частка відновлюваної енергетики у сукупному внутрішньонаціональному постачанні первинної енергії складала близько 3 %, а у загальному кінцевому енергоспоживанні – близько 2 %.

Обсяг виробництва електричної енергії з об'єктів відновлювальної енергетики в абсолютному вимірі є вкрай низьким, незважаючи на незначний ріст за останній рік. При цьому слід розуміти, що позитивна динаміка росту частки ВЕР у загальному обсязі виробництва енергії в Україні є доволі відносною, адже загальний обсяг енергоспоживання за останні 10 років скоротився.

Найбільш використовуваним відновлюваним енергоресурсом в Україні є біомаса – 81,3% від загального обсягу використовуваних у 2015 р.; проте, як і в цілому світі, здебільшого це так зване традиційне використання біомаси: спалювання в котлах та топках для отримання тепла і приготування їжі; біомаса є основним побутовим енергоресурсом у віддалених негазифікованих районах. У структурі виробництва електроенергії (без урахування великої гідроенергетики) серед усіх відновлюваних найбільшу частку (за даними 2016 р.) займала мала гідроенергетика – 52 %; 11 % припадало на вітрову, 28 % на сонячну генерацію, 9 % на використання біомаси.
Потенціал відновлюваної енергетики в Україні
Попри низькі обсяги використання відновлюваних енергоресурсів, в Україні є високим їх потенціал. За оцінками Інституту відновлюваної енергетики НАН України, величина технічно досяжного потенціалу відновлюваних енергоресурсів в Україні складає майже 100 млн т у.п.; структуру технологічно-досяжного потенціалу ВЕР наведено в табл. 2.2.
Таблиця 2.2. Технічно-досяжний потенціал
відновлюваних енергоресурсів в Україні
Ресурси сонячної та вітрової енергетики здебільшого локалізовані у південних регіонах країни, геотермальної – в центральних та південних регіонах. Найперспективнішим ресурсом в Україні є біомаса за рахунок розвинутого агросектора та системи державних лісових підприємств; здебільшого запаси цих ресурсів зосереджені на заході, півдні та в центральній частині України, а рівень корисного енергетичного використання ресурсів наразі є вкрай низьким (особливо відходів сільськогосподарських виробництв). Важливою перевагою використання цих ресурсів є можливість складування запасів ресурсів, можливості спільного використання з іншими твердими видами палива у топках, навіть деяких ТЕЦ після часткового їх переобладнання. Очевидно, що значення технічно-досяжного й економічно доцільного потенціалу значно різняться; останній визначається теоретичним та технічно-досяжним потенціалом ресурсів у конкретній місцевості, системою державної підтримки, економічного стимулювання відновлюваної енергетики, а також особливостями інституційного середовища реалізації відповідних проектів.
Державні плани та програми розвитку сектора
Сьогодні рівні використання відновлюваних енергоресурсів не відповідають наявним державним планам та програмам. Так, основним програмним документом, який визначив цільові показники використання цих ресурсів, є "Національний план дій із відновлюваної енергетики на період до 2020 р.", затверджений у 2014 р. Згідно із ним, на момент затвердження документа частку відновлюваних енергоресурсів у кінцевому обсязі енергоспоживання планувалось довести до 7,4 % у 2016 р., 8,3 % у 2017 р., 9,1 % в 2018 р., 10,1% в 2019 та 11 % у 2020 р. Кінцева мета 11 % відповідає зобов'язанням України, взятим на себе відповідно до угоди про приєднання до Європейського енергетичного агентства, зокрема з метою імплементації Директиви 2009/28/ЄС від 23 квітня 2009 р. про заохочення до використання енергії, виробленої з відновлюваних джерел. Проте в 2015 р. частка відновлюваних енергоресурсів у кінцевому енергоспоживанні ледь перевищувала 2 %.
Сьогодні рівні використання відновлюваних енергоресурсів не відповідають наявним державним планам та програмам
Окрім цього, урядом України була затверджена Державна цільова економічна програма енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв із відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2010-2017 рр. Ця програма покликана стимулювати національну економіку з метою оптимізації структури енергетичного балансу України за рахунок заміщення природного газу та нафтопродуктів, вугілля і торфу, відновлювальними енергоресурсами. Крім того, серед ключових завдань, визначених зазначеним документом, є зменшення на 15-20 % обсягу викидів забруднювальних речовин, що є вкрай актуальним після підписання Україною Паризької кліматичної угоди.

В Україні також були розробленими окремі галузеві програми використання відновлюваних енергоресурсів, наприклад, регіональні програми модернізації систем теплопостачання, загальнодержавна Програма розвитку виробництва дизельного біопалива. У 2009 р. Кабінет Міністрів України затвердив Порядок розроблення регіональних програм модернізації систем теплопостачання. Такі програми серед іншого були покликані забезпечити збільшення обсягів використання місцевих видів енергоресурсів (передусім відновлюваних та позабалансових джерел енергії), підвищення ефективності і надійності функціонування комунальної енергетики шляхом модернізації теплогенеруючого обладнання; впровадження сучасних енергозберігальних технологій, приладів обліку теплової енергії, індивідуальних теплових пунктів. Проте, як свідчить досвід та офіційна статистка, суттєвих результатів за цими напрямами не було досягнуто.
Інвестування в розвиток
відновлюваної енергетики в Україні
У рейтингу країн за привабливістю інвестування у сектор відновлюваної енергетики, що складається консалтинговою компанією Ernst & Young, у 2012 р. Україна вперше потрапила у цей список, зайнявши 30 місце, проте вже наступного року Україна опинилась на 40-му місці цього рейтингу, а у 2014 р. уже взагалі не потрапила до топ-40.
Повна реалізація "Національного плану дій із відновлюваної енергетики на період до 2020 р." вимагатиме близько 16 млрд доларів інвестицій: 8 млрд з яких повинні бути спрямовані на виробництво електроенергії; 7 млрд – для опалення та охолодження; 0,6 млрд – на транспорт. Зважаючи на фактичні обсяги інвестування у вітчизняну економіку, за незмінності системи стимулювання, залучення таких коштів, а відтак і реалізація зазначеного плану видаються малоймовірними. Згідно з інформацією Регіонального звіту про стан справ у відновлюваній енергетиці REN21 за 2015 р., Україна за період 2003-2014 рр. отримала інвестицій на $ 3,3 млрд, що становило найбільшу частку в регіоні – 40%. Тоді як за 2015 та 2016 роки інвестиційний потік у сектор відновлювальної енергетики був незначним. Ключовими причинами такої ситуації стали події 2013-2014 рр., що зумовило виникнення соціально-економічної та політичної нестабільності. І, незважаючи на факт, що Україна в рейтингу «Ведення бізнесу-2016» (Doing Business 2016) покращила свої позиції на 54 пункти в 2016 році (з 137 в 2013 до 83 в 2016), інвестори зайняли позицію очікування стабілізації внутрішньої обстановки в Україні. У свою чергу країна намагається провадити політику з підвищення інвестиційної привабливості цього сектора і прийняття відповідних законів є цьому підтвердженням. У рейтингу країн за привабливістю інвестування у сектор відновлюваної енергетики, що складається консалтинговою компанією Ernst & Young, у 2012 р. Україна вперше потрапила у цей список, зайнявши 30 місце, проте вже наступного року Україна опинилась на 40-му місці цього рейтингу, а у 2014 р. уже взагалі не потрапила до топ-40. Для інвесторів пріоритетнішими є стабільність і прогнозованість політики держави, чого вони не отримують у результаті змін умов ведення бізнесу в секторі відновлювальної енергетики, коефіцієнтів "зеленого" тарифу, дозвільних процедур тощо.
Стимулювання розвитку відновлюваної енергетики
Основним інструментом стимулювання розвитку відновлюваної енергетики в Україні є "зелений" тариф, а також, крім цього, використовуються різноманітні податкові преференції та пільги: пільга на оподаткування прибутку підприємств, звільнення від сплати окремих акцизних зборів тощо. На момент запровадження "зеленого" тарифу в Україні, його ставки, зрештою, як і зараз, були вище середнього рівня аналогічних у більшості європейських країн; обмежуючу вимогу місцевого складника було перетворено на додатковий чинник стимулювання, який підвищує рівень субсидування виробництва енергії з використанням ВЕР.

Згідно з практикою дотування виробників відновлюваної енергії, рівень цієї підтримки скорочується з часом, після досягнення певних порогових часток цих ресурсів у загальній структурі енергоспоживання, коли має місце накопичення енергогенераційних потужностей, повернення інвестованих коштів та зниження собівартості відновлюваної енергії. Такі ж зміни передбачені і стосовно ставок "зелених" тарифів в Україні, зниження яких визначено на 2014, 2019 та 2024 рр. з відмовою від їх використання після 2030 р. Проте на цьому етапі, зважаючи на низькі обсяги залучення ЕР, "зелений" тариф не виконав своєї основної функції. І скорочення рівня стимулювання розвитку відновлюваної енергетики, звісно ж, зовсім не сприятиме прискоренню використання цих ресурсів, досягненню зазначених вище цільових показників.

Незважаючи на значні фінансові стимули, які діяли протягом останніх років, темпи приросту "зелених" енергетичних потужностей залишалися мізерними, й однією з найвагоміших причин цього були особливості інституційного середовища, які проявляються у законодавчій нестабільності, перш за все внаслідок значної бюрократизації дозвільної процедури, заполітизованості енергетичного сектора та наявності сильного лобі традиційної енергетики. Окремими прикладами непрогнозованості державної політики у сфері відновлюваної енергетики та ризиків, пов'язаних із різноманітними зловживаннями, які в кінцевому рахунку знижували інвестиційну привабливість цієї галузі, зокрема були пониження ставок зеленого тарифу для окремих груп сонячної енергогенерації, непрозорість функціонування судової гілки влади, випадки недотримання зобов'язань із перерахунку ставок зеленого тарифу відповідно до зміни курсу євро, що мало місце наприкінці 2014 р., труднощі із землевідведенням під будівництво об'єктів відновлюваної енергетики тощо. Інакше кажучи, формально задекларовані сприятливі умови для інвестування у відновлювану енергетику насправді супроводжувались низкою ризиків. Відтак інвестори не мають упевненості у незмінності умов функціонування своїх проектів протягом періоду окупності інвестицій, а відповідно й гарантій їх окупності, зважаючи на те, що термін окупності інвестицій у такі проекти в середньому складає 5-7 років.
Щодо використання відновлюваної енергії приватними користувачами (домогосподарствами), що з 2014 р. теж дотується за системою "зелених" тарифів, то воно гальмується високою вартістю такого обладнання, низькою платоспроможністю та дороговизною кредитних коштів.
Важливим чинником, що, як вважалось, стримував розвиток відновлюваної енергетики, були низькі рівні цін на енергоносії. Це робило використання ВЕР неконкурентними. Проте навіть після зміни тарифів на газопостачання ситуація із розвитком відновлюваної енергетики та інвестування у цю галузь не зазнали кардинальних змін. Імовірно, єдиним відновлюваним енергоресурсом, попит на який зріс після зміни системи ціноутворення на газ, була біомаса, що сталося також частково внаслідок існування державних програм із фінансування встановлення твердопаливних котлів (окремі громади та міста), а також порівняною простотою переобладнання котелень централізованого енергопостачання на використання твердого палива.

Враховуючи, що "зелений" тариф діятиме до 2030 р., Україні необхідно вирішити, яку форму стимулювання розвитку відновлюваної енергетики використовувати надалі: "зелений" тариф, "зелені сертифікати", оподаткування вуглецевих викидів, субсидії, аукціони та тендери на нові потужності з використання відновлюваних енергоресурсів тощо. При цьому слід зважати на значний рівень державних видатків за наявної системи стимулювання в умовах невисоких макроекономічних можливостей їх здійснення. Так, витрати на підтримку відновлюваної енергетики в країні фактично вдесятеро перевищували середній рівень видатків на традиційну енергогенерацію. Отже, різке зростання обсягів використання ВЕР, а відповідно й загальних сум фінансування за зеленим тарифом в умовах слабкості національної економіки, може виявитись значним тягарем. Відтак, очікуваним є рішення із запровадження додаткових ефективніших і менш витратних механізмів стимулювання відновлюваної енергетики. Загалом від цих рішень залежить не тільки розвиток відновлюваної енергетики, а й рівень енергетичної безпеки країни в цілому.
Наразі відбувається дискусія щодо цих питань: наприклад, активно обговорюється ідея запровадження зелених облігацій як інструменту залучення інвестицій у проекти використання ВЕР. Одним із варіантів нових підходів до стимулювання використання ВЕР може стати часткове фінансування (субсидування купівлі обладнання, надання безвідсоткових позик на його купівлю та встановлення) для тих груп ВЕР, використання яких є економічно доцільним навіть без фінансової підтримки в процесі безпосереднього використання, наприклад, біомаса. Окремою цільовою групою підтримки за такою схемою можуть бути підприємства, які продукують відходи біомаси, наприклад розвинена система державних лісових підприємств, а також аграрні підприємства.
Made on
Tilda