Частина 2.3
Постачання та споживання енергетичного вугілля в Україні
Вуглевидобувний сектор України нині є найуразливішим сегментом вітчизняної енергетики. Тривалий час вуглевидобувна галузь була важливим складником української промисловості та енергетики, проте за останні три десятиліття накопичення проблем у галузі перевищувало темпи її реструктуризації, модернізації та розбудови. Протягом останніх трьох років Україна зіткнулась із низкою якісно нових проблем і критичних загроз, пов'язаних із військовими діями та окупацією окремих районів Донбасу, внаслідок цього – перебоями з постачання вугілля, перш за все антрацитової групи.

На сьогоднішній день головними невирішеними проблемами у сфері вуглепостачання є джерела забезпечення антрацитовим вугіллям, відсутність стратегічного бачення подальшої ролі вугілля у системі вітчизняної енергетики, невирішеність фінансових проблем (усі державні шахти є збитковими), екологічних (і підтримка функціонування, і закриття шахт вимагають здійснення низки дорогих природоохоронних заходів) та соціальних (значна частина населення є залежною від функціонування вугільного сектора) питань функціонування вугільного сектора. Попри це, вугілля залишається вкрай важливим ресурсом у забезпеченні функціонування вітчизняного енергосектора. Цей чинник разом із необхідністю здійснення значних витрат та потребою вирішення соціальних питань значно ускладнює процес реформування вугільного сектора України. Крім цього, подальша доля галузі серед іншого певною мірою залежить й від актуальної сьогодні світової тенденції, що полягає у намірах скорочення вагомості вугілля у енергоспоживанні, а також цін на інші енергоресурси, передусім газ.

Видобуток та споживання вугілля для енергогенераційних потреб займає чільне місце у гарантуванні енергетичної безпеки (на нього припадає забезпечення близько третини сукупного енергоспоживання). До моменту початку антитерористичної операції вугілля було єдиним ресурсом, власних запасів якого було достатньо для покриття внутрішніх енергетичних потреб, та відповідно не було ризиків перебоїв постачань. Основними споживачами вугілля марки А (антрацитове) в Україні є ТЕЦ: Чернігівська, Дарницька, Сумська, Краматорська, а також Харківська ТЕЦ-2 та ТЕС: Трипільська, Придніпровська, Криворізька, Миронівська, Слов'янська, Луганська та Зміївська. Основними споживачами вугілля високолетких марок Г (газове), Д (довгополуменеве) та ДГ (довгополуменеве газове), для енергогенерації є Бурштинська, Вуглегірська, Добротвірська, Запорізька, Зуївська, Курахівська та Ладижинська ТЕС.
Проектування потужностей теплоелектростанцій значною мірою відбувалось із територіальною прив'язкою до місць видобутку вугілля, і фактично наявні електростанції були повністю забезпечені ресурсом внутрішньокраїнного видобутку. Історично протягом десятиліть Україна входила до країн-лідерів із видобутку вугілля. Проте протягом останніх майже трьох десятиліть обсяги його видобутку в Україні скорочуються. Основними причинами такої тенденції були скорочення кількості шахт, їхнє виснаження та ускладнення умов видобуту, неприбутковість більшості об'єктів вуглевидобувної галузі, загальноекономічний спад та відповідно скорочення попиту на ресурс. Найбільший спад обсягів видобутку спостерігався протягом 1990-1995 рр. У подальші роки не відбувалось критичного скорочення обсягів видобутку енергетичного вугілля. Так, у 2006 р. обсяг видобутку склав 45,2 млн т, у 2011 р. – 51 млн т, у 2013 р. – 63,22 млн т, у 2014 р. – 44,7 млн т, у 2016 р. – 40,8 млн т. З позиції гарантування енергетичної безпеки, навіть такі тенденції в змінах обсягів видобування енергетичного вугілля до 2014 р. не були критичними, адже при цьому Україна залишалась самодостатньою у споживанні цього ресурсу і водночас частково вугілля використовувалось для заміщення споживання природного газу.
Забезпеченість вугіллям загострилась та стала особливою проблемою гарантування енергетичної безпеки країни після початку антитерористичної операції, оскільки на території її здійснення припадала значна частка вітчизняного видобутку ресурсу. Ритмічність та надійність поставок вугілля стали не лише інструментом тиску з боку терористичних угруповань, але й ускладнились інфраструктурні й технологічні умови транспортування ресурсу. Наслідком бойових дій та зумисних диверсій стало руйнування залізничної інфраструктури і порушення транспортного сполучення, погіршилось відвантаження матеріалів та комплектуючих на вугільновидобувні підприємства і вугілля із цих підприємств на контрольовану територію. Як наслідок, виникла проблема недостатності запасів вугілля на енергогенераційних об'єктах та погіршились розрахунки між виробниками енергії і використовуваного для її отримання вугілля. Зрештою це призвело до дефіциту генеруючих потужностей та випадків віяльних відключень енергопостачання на території усієї країни. Крім цього, після початку антитерористичної операції безпосередньо на окупованих територіях Донбасу мало місце скорочення обсягів вуглевидобутку.
Із метою вирішення проблеми дефіциту антрацитового вугілля Україна розпочала його закупівлю за кордоном.
Протягом 2015 р. Україна закупила антрациту та кам'яного вугілля на загальну суму 1,63 млрд доларів. У 2016 р. здебільшого постачання вугілля на контрольовану територію здійснювалось із непідконтрольних територій Донбасу. За даними Державної фіскальної служби України, у 2015 р. вартість імпорту вугілля з Російської Федерації склала 906,3 млн дол., 212,1 млн дол. зі США, 94,4 млн дол. із Канади та 254,3 млн дол. з інших країн; загалом – 1 467,10 млн доларів. Протягом 2015 р. Україна закупила антрациту та кам'яного вугілля на загальну суму 1,63 млрд доларів. У 2016 р. здебільшого постачання вугілля на контрольовану територію здійснювалось із непідконтрольних територій Донбасу.
Імпорт з РФ
906,3 млн дол
Імпорт зі США
212,1 млн дол.
Імпорт з Канади
94,4 млн дол.
Зрозуміло, що заміна власного видобутку вугілля імпортом звелась до вищих витрат на його закупівлю; зокрема, з огляду на це, було запроваджено нові системи ціноутворення для закупівлі енергоресурсу та тарифоутворення на енергію кінцевого споживання з цього ресурсу. Такі підходи до тарифоутворення, за твердженнями відповідальних осіб з Міністерства енергетики та вугільної промисловості та Національної комісії, що здійснює регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг, мали б сприяти зниженню залежності поставок від вугілля з окупованих територій (яке постачалося за нижчою ціною) та сприяння диверсифікації постачань загалом. Відтак, 3 березня 2016 р. було затверджено систему встановлення граничної індикативної ціни вугілля «Роттердам +», яка передбачала, що тариф на енергію, отримувану із використанням вугілля, розраховується виходячи із такої вартості цього ресурсу, яка складається в порту м. Роттердам з урахуванням витрат на доставку в Україну. Проте вугілля, яке видобувалось на державних шахтах, закуповувалось за значно нижчою ціною. Для таких шахт із часом було запропоновано інший підхід тарифоутворення: ціну вугілля пропонувалось розраховувати, орієнтуючись на ціну, яка складається на вугільних біржах у Польщі з додатковим урахуванням витрат на транспортування ресурсу в Україну; відповідно до такої методики, ціна вугілля була встановлена на рівні 1 390 грн за тонну з 1 липня 2016 року та 1 736 грн за тонну з 1 січня 2017 р.
Проте блокада транспортних сполучень із неконтрольованими територіями Донбасу в кінці 2016 р. чітко продемонструвала, що енергетична незалежність країни є критично залежною від постачань вугілля із окупованих територій. Відтак, 2017 р. розпочався з уведення надзвичайного стану в енергетиці. Проте реальний стан справ із забезпеченістю основними видами паливно-енергетичних ресурсів демонструє, що протягом останніх трьох років Україна фактично не виходила з «надзвичайного стану». У серпні 2014 р. уряд уперше ввів у дію постанову про надзвичайний стан в енергетиці, яка кілька разів пролонгувалась протягом 2014-2015 рр., а вдруге надзвичайний стан було запроваджено 09.12.2015 р.
Дефіцит запасів антрацитового вугілля, зумовлений блокуванням постачань із окупованих територій на рубежі 2016-2017 рр., фактично став наслідком відсутності діяльності з диверсифікації поставок та формування страхових запасів вугілля у розмірі тримісячних обсягів споживання (згідно із загальноприйнятою європейською практикою, яка до того ж є нормою для учасників Європейського енергетичного співтовариства). Нова система ціноутворення на вугілля не вирішила проблеми забезпеченості енергоблоків українських ТЕС необхідним антрацитовим паливом (що власне і було основним аргументом на користь кроку з прийняття системи «Роттердам +»).
Проте факт критичної залежності України від поставок антрацитового вугілля з окупованих територій Донбасу не став новиною лише наприкінці 2016 р. (у момент виникнення блокади постачань з окупованих територій) – про це було відомо практично ж одразу після початку військового конфлікту на Сході, а тому і дискусії, які піднялись, не були новими, а от дієвих заходів зі зниження такої залежності не було проведено у належних обсягах. Зокрема, недостатніми темпами вживали заходи для зниження залежності енергетичного сектора від антрацитового вугілля, шляхом технічного переоснащення наявних ТЕЦ на використання інших видів палив. За словами окремих посадових осіб, цілковита відмова від антрацитового вугілля займе ще близько трьох років.
Уже достатньо давно можна однозначно стверджувати про занепад вітчизняної вугільної галузі, а відтак гарантування надійності постачань вугілля у майбутньому (за нинішньої структури енерговиробництва та споживання) взагалі перебуває під загрозою внаслідок складного економічного становища вуглевидобувної галузі. При цьому існування широкого спектра соціально-економічних та екологічних проблем, які потрібно вирішувати в процесі закриття шахт, а відповідно й високі обсяги відповідних витрат, необхідних для їхнього вирішення, зрештою попросту унеможливлюють швидке та безболісне закриття збиткових підприємств галузі. Обсяги виведених з експлуатації вуглевидобувних потужностей за період із моменту здобуття незалежності перевищують нововведені, а рівень інвестування у шахтовидобування не відповідає вимогам забезпечення надійності їхньої роботи та запобігання спаду видобутку ресурсу; лише окремі шахти за період незалежності пройшли реконструкцію. Продуктивність праці на вітчизняних шахтах є вкрай низкою: за окремими оцінками, вона в середньому у п'ять разів нижча, ніж у Європі, та в 20 разів порівняно зі США. Це своєю чергою є наслідком високого рівня моральної та фізичної зношеності виробничих фондів вуглевидобувної галузі, а за сучасними мірками – взагалі технологічно відсталими, а також значної виснаженості наявних шахтових виробіток та глибокого залягання породи.

До початку блокади поставок з окупованих територій видобуток вугілля в Україні здійснювався на 60 приватних та 90 державних шахтах; на окупованій території знаходиться 85 шахт, з них 33 – державні. На підконтрольній Україні території розміщено 18 приватних шахт.
85 шахт

знаходяться на окупованій території
з них 33 шахти

є державними
18 шахт

на підконтрольній Україні території є приватними
60 приватних і 90 державних шахт

здійснювали видобуток вугілля в Україні до початку блокади поставок з окупованих територій
Усі без винятку вітчизняні державні шахти сьогодні є збитковими. Більшість державних шахт перебуває на неконтрольованій території Донбасу. За інформацією Міненерговугілля, усі шахти державної форми власності є збитковими, їх накопичений збиток шахт на початок 2017 р. склав 3,2 млрд грн, заборгованість за виплатою заробітної плати становила 700 млн грн, за технічне обладнання – 900 млн, а за державними платежами – 15,8 млрд грн.

Сьогоднішній занепад вуглевидобувного сектора в Україні частково зумовлений і відсутністю єдиної політики стосовно галузі з часів незалежності. Зміна керівництва уряду та міністерства енергетики часто призводила до зміни підходів до управління галуззю та бачення її подальшого розвитку. У 90-х рр. мала місце політика закриття шахт, проте такі кроки нерідко критикувались, адже окремі соціально-економічні та екологічні проблеми все ж залишались невирішеними, а витрачених на закриття коштів в окремих випадках було достатньо для здійснення реструктуризації цих шахт.

Протягом останніх років головним шляхом вирішення проблем вуглевидобувної галузі була їхня приватизація, зі сподіваннями перекласти на нових власників вирішення основних проблем. Протягом останніх років із державного бюджету дотувались лише державні шахти, проте в обсягах 3-5 разів менше необхідного фінансування, продуктивність роботи приватних шахт є у 2-3 рази вищою, ніж державних, у тому числі і за рахунок вищого рівня використання встановленої виробничої потужності, яка в середньому перевищувала 90 % (до моменту скорочення обсягів видобутку, після початку блокади постачань з окупованих територій Донбасу), а також вищою є заробітна плата робітників. Проте слід розуміти, що приватизації піддавались шахти з найкращими техніко-економічними показниками діяльності, і щодо шахт, які сьогодні є у державній власності, повинна бути визначеною довготермінова програма, яка б ґрунтувалась на визначеній ролі вугілля у вітчизняній енергетиці протягом наступних 20-30 років.

Вирішення проблеми вуглевидобувної галузі, зважаючи на значний її потенціал, повинно здійснюватися паралельно із прогнозуванням та урахуванням рівня забезпеченості вітчизняної енергетики цим ресурсом протягом найближчих років та організації надійних поставок енергоресурсів для (наприклад, до 2020 р.) планів переобладнання вітчизняних енергогенераційних об'єктів (переобладнання на використання вугілля інших марок або інших енергоресурсів узагалі), вирішення соціальних питань, зокрема забезпечення занятості вивільнених із вуглевидобувної галузі працівників, планування здійснення рекультивації шахт та шахтовідвалів, формування сприятливих умов для інвестування у галузь. Зволікання із вирішенням цих питань у найближчому майбутньому загрожує виникненням перебоїв постачань вугілля й інших марок, а відповідно зростання витрат на його імпорт, ненадійності роботи енергетичної системи, загострення соціально-економічних та екологічних проблем, які мають пряму причетність до енергетичної безпеки країни, формуючи рівень прийнятності енергозабезпечення.
Made on
Tilda