Частина 2.2
Видобуток та постачання природного газу
Газовий сектор України характеризується низкою проблем на усіх технологічних етапах отримання та споживання ресурсу: матеріально-технічна база є зношеною, наявні умови сповільнюють інвестування й оновлення відповідної інфраструктури, низька платоспроможність населення та неефективність використання ресурсу спричиняють незадовільність платіжної дисципліни у розрахунках за спожитий ресурс і збитковість багатьох учасників сектора. Попри це, сектор видобутку транспортування та постачання природного газу є одним із найперспективніших у системі вітчизняної енергетики та володіє значним потенціалом для гарантування енергетичної безпеки країни. В Україні розміщена найпотужніша у Європі система підземних сховищ газу (загальною ємністю 32 млрд м3), одна з найпотужніших магістральних систем транспортування цього ресурсу, інтегрована з відповідними системами сусідніх країн, значні, хоч і порівняно важкодоступні родовища природного газу (понад 900 млрд м3). Проте повноцінне використання зазначеного потенціалу вітчизняного газового сектора вимагає швидкої імплементації низки важливих змін. Сьогодні сектор перебуває у процесі трансформації, зумовленої в першу чергу процесами реформування ринку природного газу, відповідно до нещодавніх законодавчих змін. Проте нинішні темпи цих процесів не відповідають потребам та загрозам, які необхідно нейтралізувати у найближчій перспективі.
У 1970-их роках середньорічний обсяг видобутку газу в Україні перевищував 60 млрд м3, що становило четвертину газовидобутку колишнього СРСР. Це перевищувало внутрішні потреби, а відтак надлишок ресурсу експортувався до європейських країн: Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Активне використання вітчизняних родовищ призвело до їхнього виснаження, і вже на кінець 1978 р. споживання газу перевищило внутрішній видобуток, а дефіцит покривали поставками з інших регіонів СРСР, здебільшого з території Росії та Туркменістану. При цьому зростало споживання газу, що зумовило високий рівень імпортної залежності після розпаду СРСР, з відповідними політико-економічними та соціальними наслідками.

Зі здобуттям незалежності відбувалось скорочення обсягів споживання природного газу, що було зумовлено як падінням обсягів промислового виробництва, так і частковою переорієнтацією на інші види енергоресурсів в окремі періоди. Так, у 1991 р. споживання газу складало 117,8 млрд м3, у 2001 р. скоротилося до 68,8 та до 49,6 у 2012 р. Водночас обсяги власного видобутку ресурсу були значно нижчими: протягом поточного десятиліття вони перебували на рівні 20-21 млрд м3 на рік. Інформацію про обсяги видобутку, споживання та імпорту газу протягом останніх трьох років наведено у табл. 2.1.
Таблиця 2.1. Обсяги отримання та споживання природного газу
в Україні у 2014-2016 рр.
Значні обсяги споживання, видобутку та міжнародного транспортування природного газу зумовили розвиток відповідної потужної інфраструктури, яка включає магістральні газопроводи, підземні сховища газу (далі – ПГС), газовидобувні потужності, складну систему розподілу та передачі газу до кінцевих споживачів.
Газотранспортна система України (далі – ГТС) складається з газогонів високого тиску, загальною протяжністю 38 тис. км, інтегрованих у загальноєвропейську мережу транспортування газу: вона безпосередньо пов'язана з відповідними системами Росії, Білорусі, Польщі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини. Річні вхідні потужності вітчизняної ГТС складають 288 млрд м3 на рік, а вихідні – та 178 млрд м3 (із них до Туреччини та європейських країн – 142 млрд м3). При цьому існує потенціал нарощення міждержавних потужностей для передачі газу.
Підземні газові сховища, розміщені в Україні, є найбільш місткими серед усіх країн Європи. Ця система складається із 12 сховищ, загальною місткістю майже 32 млрд м3, які використовуються для складування газу для ліквідації дисбалансу його надходження і споживання, забезпечення безперебійності газопостачання у зимовий період, а також створення страхового запасу на випадок виникнення непередбачуваних ситуацій. Використання газових сховищ дозволяє оптимізовувати навантаження магістральних газопроводів та витрати на їх експлуатацію. Система ПГС включає в себе чотири комплекси, розділені за територіальним принципом: Західний, Центральний, Східний та Південний. Магістральні газопроводи та підземні газові сховища перебувають у державній власності.
Використання існуючих потужностей для створення регіонального газового хабу. В Україні протягом тривалого часу обговорюють ідею необхідності поглиблення інтеграції вітчизняної ГТС з європейською системою газопроводів та налагодження тісної співпраці із Європейською мережею системних газотранспортних операторів ENTSO-G. Залежність від постачань газу з Російської Федерації продемонструвала високу актуальність та значний потенціал такого інтегрування у найближчому майбутньому. Скорочення споживання газу в Україні зумовлює збільшення вільних потужностей ПГС та відповідно відкриває більше можливостей для зберігання газу європейськими трейлерами. Це своєю чергою потребує розширення пропускних спроможностей газогонів між Україною і сусідніми країнами.

Така інтеграція спрощуватиме доступ України до шляхів постачань газу, тому буде значним поступом у гарантуванні надійності постачань та можливості їх диверсифікації (можливість доступу до точок приймання газу у будь-якому регіоні ЄС від різних постачальників), а відповідно й зміцнення енергетичної незалежності країни загалом. Окрім цього, система газопроводів та вільних потужностей зі зберігання газу є вагомою передумовою для створення регіонального газового хабу в Україні – майданчика для торгівлі та зберігання цього ресурсу. Це, безумовно, означатиме посилення України як гравця регіонального газового ринку та реального суб'єкта гарантування безпеки газових постачань у цьому регіоні. Наприкінці 2016 р. державний оператор Укртрансгаз підписав угоду із французькою Engie про можливість надання складських потужностей для зберігання газу компанії, призначеного для європейських споживачів. Окрім цього, постійно зростає кількість компаній, які здійснюють міжнародні торговельні операції цим ресурсом з українськими суб'єктами господарювання. Такі кроки та зміни можна розцінювати як перший етап еволюційного характеру створення газового хабу.
Газорозподільчі мережі. Значно складнішою є система розподілу газу територією країни для постачання його кінцевим споживачам, яка охоплює близько 75 % міст та 30 % сіл. Вона включає трубопроводи загальною протяжністю понад 380 тис. км, більше 60 тис. газорозподільчих пунктів, а також кілька тисяч інших об'єктів. Зазначені мережі є об'єктами підвищеної небезпеки та первинно належали державі, проте поступова приватизація та лібералізація енергоринків, зрозуміло ж, призвела до появи приватних гравців. Таким чином, приватні регіональні газорозподільні компанії (так звані облгази та міськгази) фактично почали безоплатне використання цих мереж та інших об'єктів інфраструктури, несли відповідальність за експлуатацію мереж, частково здійснювали їх модернізацію та розбудову (в окремих випадках із метою газифікації до розширення системи мереж долучались і місцеві громади). Але цей процес оновлення інфраструктури не був супроводжений ретельним моніторингом та аудитом зміни права власності з боку контролюючих та регулюючих органів, а уся технічна документація з експлуатації перебуває у володінні приватних газорозподільних компаній. Унаслідок цього нині близько 40 % газорозподільних мереж перебувають у спірній правовласності (для порівняння, у 1999 р. ця частка складала лише 3%, а у 2009 р. – 20 %).

Колізії стосовно права власності, а також законодавча неврегульованість використання мереж, система тарифоутворення на споживання та транспортування природного газу, корупційні діяння зрештою зумовили низьку інвестиційну привабливість цієї інфраструктури, що призвело до значного рівня її зношеності. Фактичний термін експлуатації більшої частини газорозподільних трубопроводів перевищує 30-40 років. Згідно з експертними оцінками, 1 % цих мереж нині в аварійному стані, а за нинішніх темпів оновлення цієї інфраструктури у 2020 р. ця частка може сягнути 10 %. За цими ж оцінками, на основі вивчення стану мереж 17 регіональних газорозподільчих компаній мінімальні щорічні обсяги інвестування в оновлення мереж для запобігання виникнення аварійних ситуацій повинні складати 2-2,5 млрд грн, а бажані – 7 млрд грн
У 2015 р. в Україні було прийнято закон «Про ринок природного газу», покликаний докорінно змінити правила гри та лібералізувати його, стимулювати конкуренцію та забезпечити прозорість. Норми закону, визначені відповідно до вимог третього енергетичного пакету ЄС, серед іншого мали здійснити заходи, які б передбачали вільну конкуренцію та захист прав споживачів, розділення суб'єктів господарювання, які займаються транспортуванням і продажем газу, забезпечення можливості вибору покупцями постачальників енергоресурсу, недискримінаційність доступу різних учасників та споживачів до ринку. Зрозуміло, що це зумовило початок трансформації вітчизняних ринків видобутку, торгівлі та розподілу енергоресурсу.
До 2014 р. основним гравцем українського газового сектора був НАК «Нафтогаз України» – державна вертикально-інтегрована компанія-монополіст, створена у 1998 р. на основі АТ «Укргазпром» та інших підприємств нафтогазового комплексу, який забезпечував отримання і розподіл природного газу. До структури НАК «Нафтогаз України» входили дочірні підприємства: ПАТ «Укртрансгаз», ПАТ «Укргазвидобування», ПАТ «Укртранснафта», ПАТ «Укрнафта», ДАТ «Чорноморнафтогаз» та низка інших. Ці підприємства були відповідальними за усі процеси технологічного циклу отримання та реалізації нафти й газу, продуктів їхньої переробки, внаслідок чого НАК «Нафтогаз України» контролював понад ¾ внутрішнього видобутку та імпорту газу й цілковито транзит ресурсу через територію України.

Відповідно до міжнародних зобов'язань України з реформування енергетичних ринків, на виконання Закону України про «Про ринок природного газу» урядом було затверджено початок реформування «Нафтогазу» шляхом виокремлення нових компаній – «Магістральні газопроводи України» та ПАТ «Українські газові сховища», які перебувають у власності держави, а також затверджено новий статут НАК «Нафтогаз України». Проте повноцінна імплементація таких рішень ще не розпочалась із низки причин, які буде викладено нижче.
Непрозорість процесів приватизації газо-розподільних активів призвела до виникнення непрозорого та неконкурентного відповідного ринку, що існує до сьогодні. Лише відповідальна і цілковита прозора діяльність контролюючих та регулюючих органів може створити необхідні умови для повноцінної трансформації ринку газу й успішного реформування газового сектора вітчизняної енергетики.
До імплементації положень нових правил газового ринку діяльність із транспортування газу, крім НАК «Нафтогаз України», здійснювалась 42 розподільчими компаніями в усіх регіонах країни (міськгази й облгази), які забезпечували доставку газу до кінцевих споживачів та реалізацію їм ресурсу. Після набуття чинності Закону України «Про ринок природного газу» фактично було введено заборону на право здійснення одним суб'єктом господарювання одночасно функцій із транспортування та продажу газу. Відтак, власники газорозподільних компаній створили окремих суб'єктів господарювання, які розпочали ведення діяльності із продажу газу тим кінцевим споживачам, які раніше обслуговувались газорозподільними компаніями. Слід відзначити, що держава володіла міноритарною часткою лише в окремій частині підприємств-операторів розподілу газу, а близько 75 % із них фактично були сконцентрованими у власності одного суб'єкта. Регіональні ринки розподілу газу на сьогодні є природною монополією, наявні гравці ринку перешкоджають появі нових у сфері продажу газу кінцевим споживачам, а в останніх відповідно відсутні можливості вибору постачальників. Така організація роботи суб'єктів господарювання фактично є олігополістичною змовою.

Факт подібних змов на ринку, які зумовлювали перешкоди для входження нових гравців, свідчить про неповне впровадження в життя положень закону, а відтак про часткову дисфункціональність нового законодавства та спотворення ідеї розділення функцій транспортування й торгівлі газом, забезпечення конкурентного ринку газу. Значною мірою така ситуація є наслідком бездіяльності (несвідомої чи зумисної) контролюючих та регулюючих органів, зокрема й тих, які відповідальні за дотримання законодавства із запобігання монополізму та сприяння конкуренції на енергоринках (зокрема Антимонопольний комітет України, НКРЕКП). Бездіяльність та непрозорість механізмів прийняття рішень цими органами здатні значною мірою нівелювати наміри трансформації газових ринків.
Окремою важливою проблемою функціонування газового сектора була невідповідність відпускних цін тим, за якими газ імпортувався. Це зрештою зумовлювало щорічні збитки «Нафтогазу» та дотування його з державного бюджету, а система тарифоутворення не сприяла інвестуванню в газовидобуток і оновлення інфраструктури.

Так, до 2015 р. існували різні ціни для окремих категорій споживачів: ціна газу для домогосподарств в окремих випадках була вдесятеро нижчою від ціни для промислових підприємств. Відсутність повного обліку споживання давала можливість зловживанням цільовим напрямом використання газу: ресурс списували на споживання населенням та за непрозорими схемами реалізовували окремим підприємствам. Зрозуміло, що занижені ціни не сприяли ощадності використання ресурсу та сповільнювали інвестування в оновлення газової інфраструктури і розвиток власного видобутку ресурсу.

Відтак, у межах міжнародних зобов'язань України та відповідно до обраного курсу реформування газового сектора енергетики в 2015 р. розпочалось підвищення роздрібних цін газу для приведення їх відповідно до закупівельних із метою скорочення торгових розривів та збитковості функціонування галузі, що мало б сприяти підвищенню інвестиційної привабливості газового сектора й нарощення власного видобутку ресурсу в Україні, формуванню культури свідомого ощадливого енергоспоживання.

Так, у 2013 р. ціна газу для населення варіювалась від 752,4 до 2 954,10 грн за тис. м3, залежно від обсягів споживання й наявності приладів обліку природного газу, на кінець 2014 р. мінімальна ціна складала 1 182 грн, а вже на кінець 2015 р. мінімальні ціни складали 3 600 та 7 188 залежно від призначення використання та обсягів споживання природного газу. У 2016 р. єдина ціна газу для населення сягала 7 188 грн, а з 31 березня 2017 р. ціну для населення встановлено на рівні 5 930,40 грн. Окрім цього, було підвищено й закупівельні ціни для державного видобувача природного газу Укргазвидобування з метою розширення їх можливостей нарощення видобутку ресурсу.
Реформування підходів до ціноутворення на газ є половинчастими, а відповідно й результати є доволі контроверсійними. Фактично, незважаючи на реальне підвищення відпускної ціни газу, і далі має місце її ручне регулювання для споживання населенням та потреб теплоенергетики.
Так, на перехідний період формування ринку газу урядом було покладено спеціальні обов'язки з постачання газ на НАК «Нафтогаз», а також визначено граничну ціну газу для населення до 1 квітня 2017 р., після чого тривалість зазначених спеціальних обов'язків та регулювання ціни газу для населення було продовжено ще на один рік. Факт відсутності достатньої кількості гравців на ринку (що серед інших причин зумовлено й частковою протидією їх появі з боку все ще монопольного гравця – «Нафтогазу», незавершеністю процесу реформування та значним рівнем втручання держав) наштовхує на сумнів щодо того, чи визначені регульовані ціни і чи справді відповідають ринковій кон'юнктурі, чи могли б бути нижчими у випадку існування реальної конкуренції.
Унаслідок зміни підходів до тарифоутворення на природний газ НАК «Нафтогаз України» вперше протягом останніх п'яти років став прибутковим (за підсумками 2016 р. державна компанія отримала понад 26,5 млрд грн прибутку, з яких левову частину отримано від транзиту газу до країн ЄС), а відповідно припинилось його дотування з державного бюджету. Попри це, значно зросли обсяги субсидування неплатоспроможних споживачів.
Практика субсидування витрат на оплату енергоносіїв та комунальних послуг неплатоспроможним споживачам була започаткована ще у середині 90-их рр., проте до згаданої цінової реформи протягом останнього десятиліття не користувалась надто великою популярністю. Крім цього, було спрощено процедуру отримання субсидій. Зрозуміло, що значне підвищення ціни газу зумовило й різке зростання попиту на субсидії. Так, у бюджеті на 2015 р. було передбачено 24 млрд грн, а витрачено – 19 млрд грн; у 2016 р. – закладено 32 млрд грн, витрачено у 2017 р. уже 40 млрд грн. Субсидування населення, безумовно, виконує надважливе завдання соціального захисту, проте сам підхід потребує докорінних змін для покращення платіжної дисципліни між учасниками ринку, а також стимулювання субсидованих споживачів до енергозбереження.
Сьогодні загальна сума позовів сягає 80 млрд дол., і зрозуміло, що у випадку програшу вітчизняна державна компанія фактично виявилась би банкрутом. Винесення рішення за арбітражним провадженням очікується на кінець червня 2017 р. Слід зазначити, що рішення за цими провадженнями матиме вирішальне значення для майбутніх тристоронніх україно-російсько-європейських відносин у сфері газопостачання.
Певною мірою реформування «Нафтогазу» в частині передачі функцій із транспортування та складування природного газу новим підприємствам «Магістральні газопроводи України» та ПАТ «Українські газові сховища» (так званий анбандлинг) гальмувалось судовим арбітражем української компанії із російським Газпромом. Арбітражне провадження стосувалось двох претензій «Нафтогазу». Перша – в межах наявного контракту на закупівлю газу українською стороною та скарги щодо неринкової ціни, відмови від оплати за неспожитий газ (відповідно до умови "бери або плати", яка передбачена наявним контрактом), а також вимоги повернення суми коштів переплати за газ унаслідок завищення ціни за період із 2010-2014 рр., а друга – щодо недотримання зобов'язань Газпромом стосовно обсягів транзиту територією України, починаючи із 2009 р., Газпром відповідно вимагає погашення заборгованості за неспожитий газ та пені, нарахованої за період заборгованості, а також подав зустрічний позов, звинувачуючи «Нафтогаз» у несанкціонованому відборі газу, який був призначений для технологічних потреб забезпечення процесу транзиту.
Неповна реструктуризація газового сектора та незавершеність формування ринку газу в Україні є серед переліку причин, які гальмують вирішення двох важливих заходів підвищення енергетичної незалежності Україні в частині газозабезпечення: нарощення власного видобутку газу та забезпечення надійності диверсифікації поставок газу з-за кордону. При цьому існує значний природний потенціал нарощування власного видобутку ресурсу.

Так, за даними ДНВП «Геоінформ України», станом на початок 2016 р., балансові запаси природного газу в Україні оцінювались у понад 924 млрд кубометрів, локалізованих у 396 родовищах (94,8 % цих запасів зосереджено на суші), здебільшого розміщених у східних та південних регіонах країни. За нинішніх темпів видобутку газу його достатньо для покриття потреб протягом наступних 45 років. Зрозуміло, що обсяг видобутку може бути нарощеним, проте, зважаючи на технологічну складність доступу до цих ресурсів, відсутність належної матеріальної та сучасної технологічної бази для нарощення газовидобутку, значної лібералізації потребує регуляторне законодавство у цій сфері для підвищення її інвестиційної привабливості.

Виходячи зі значних наявних ресурсних можливостей, наприкінці 2016 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку газовидобувної галузі на період до 2020 р., відповідно до якої обсяг видобутку газу в Україні у 2020 р. може складати 27,7 млрд м3 (провідну роль відведено держаній компанії «Укргазвидобування», на яку припадає ¾ обсягів видобутку ресурсу). Такий приріст власного видобутку фактично б нівелював необхідність імпорту енергоресурсу. Проте наявні нині розробки покладів газу є виснаженими на 60-75 % (а відтак, об'єктивно скорочується спроможність видобутку на вже наявних розробках), використовувані виробничі потужності зношеними, а нові родовища залягають на великій глибині (здебільшого понад 3,5 км). Відтак, розвиток газовидобування потребує значних капіталовкладень, а це створення сприятливих умов для інвестування.

Проте нинішня державна фіскальна політика у сфері газовидобутку є непрогнозованою, а рівень рентних платежів за надрокористування не сприяє значному нарощуванню внутрішнього видобування газу. Так, до 2014 р. для приватних компаній рентні платежі були визначені на рівні 28 % для родовищ, не глибших 5 км, та 15 % для покладів, розміщених на глибині понад 5 км, проте у 2014 р. із метою збільшення надходжень до бюджету були підвищені до рівня 55 % та 28 % відповідно, а з 2016 р. знову знижені до 29 % та 14 %. При цьому для державних компаній відповідні ставки були ще вищими. Так, протягом 2014-2016 рр. для них рента складала 70 %, після чого була зниженою до 50 %. Пропозиція зниження ренти для газовидобутку до 12 % задля активізації процесів буріння нових свердловин не знайшла підтримки у парламенті.

Окрім високих рентних платежів, залучення інвесторів у галузь газовидобутку ускладнене нинішнім організаційно-бюрократичним механізмом отримання дозволів на розробку родовищ, а також існуванням корупційних схем. Зокрема, за інформацією Асоціації газовидобувних компаній України, тривалість процедур отримання усіх дозволів (право на використання надр, погодження відведення земельних ділянок тощо) до моменту початку буріння свердловин складає понад два роки.

У кінцевому рахунку нинішня державна політика та несприятливість інституційним умовам для залучення інвестицій у цій сфері навіть протягом останніх трьох років не призводила до підвищення зацікавленості інвесторів у розвитку галузі, що в результаті вилилось у відсутність приросту вітчизняного газовидобутку. І це підтверджується наочно: протягом трьох років жоден новий інвестор не розпочав діяльності у сфері газовидобування в Україні, а приріст видобутку ресурсу у 2016 р. склав лише 0,7 % (133 млн м3). Така статистика вкрай дисонує з намірами, оприлюдненими у згаданій Концепції розвитку газовидобувної галузі, згідно з якою приріст видобування ресурсу до 2020 р. повинен скласти понад 35 %.

Необхідною умовою зміцнення вітчизняної енергонезалежності шляхом підвищення рівня енергоресурсної самозабезпеченості є лібералізація умов роботи для надрокористувачів, а також демонстрація прогнозованості й прозорості інституційного середовища для роботи потенційних інвесторів. Непрогнозованість державної політики у енергетичному секторі та надмірне регулювання процедур, пов'язаних із входженням інвесторів на ринки газовидобутку, не сприяють формуванню почуття впевненості і захищеності у потенційних інвесторів, а відтак – знижують інвестиційну привабливість галузі та негативно впливають на потенціал зміцнення енергетичної незалежності і безпеки України.
Made on
Tilda