Частина 1
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕНЕРГЕТИКИ
ТА ГАРАНТУВАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇН
Огляд світових тенденцій розвитку енергетики
та забезпечення надійності енергопостачання у найширшому розумінні
Під енергетичною безпекою країни в найширшому трактуванні розуміють фізичну доступність послуг енергозабезпечення (безперебійність постачань енергетичних ресурсів та наявність технологічних можливостей для їх переробки й транспортування, передачі отриманої енергії до кінцевих споживачів) громадян та суб'єктів господарювання, які надають на прийнятних умовах: за доступною вартістю й прийнятними екологічними та соціальними умовами отримання цієї енергії, а також достатнього рівня енергетичної незалежності країни. Під енергетичною незалежністю мають на увазі таку товарну та географічну структуру постачань енергоресурсів до країни, за якої унеможливлюється тиск на вибір та провадження нею внутрішньої і зовнішньої політики (не лише у сфері енергетики), інакше кажучи, коли інструмент поставок енергоресурсів не може бути використаним в якості дієвого важеля політико-економічного тиску. При цьому енергетична незалежність визначається не лише зовнішніми постачаннями ресурсів у країну ззовні, але й структурою власності об'єктів енергетики в середині країни (рівень монополізму на енергетичних ринках, можливість упливу власників основних об'єктів енергетики на діяльність держави та її політику тощо).

Як і поняття національної безпеки, поняття енергетичної безпеки держави загалом зазнало суттєвих трансформацій протягом періоду з набуття Україною незалежності. Три десятиліття тому енергетична безпека країни здебільшого асоціювалась із зовнішньою безпекою, тобто надійністю поставок енергоресурсів та убезпеченням від зовнішнього втручання в перебіг процесів енергозабезпечення. Сьогодні ж тлумачення поняття змінилося в бік забезпечення права людини на покриття своїх потреб в енергії, а також її можливостях ці права повноцінно та безперешкодно реалізовувати. Окрім безперебійності поставок ресурсів, усе важливішу роль у розумінні та гарантуванні енергетичної безпеки сьогодні відводять забезпеченню надійності функціонування інфраструктурних об'єктів енергетичного сектора, ефективності використання енергетичних ресурсів, а також ціновій прийнятності послуг енергозабезпечення для споживачів та екологічній безпечності отримання енергії.
Підходи до гарантування енергетичної безпеки країн тісно пов'язані з особливостями організації роботи їхнього енергетичного сектора та структурою енергетичного міксу; саме у них відображаються зазначені вище сучасні аспекти трактування та гарантування енергетичної безпеки.

Сьогодні у багатьох країнах прослідковуються кілька основних тенденцій розвитку енергосектора, які здебільшого визначено трьома групами намірів і прагнень:
скорочення рівня забруднення

забруднення природного довкілля, зумовленого процесами енергогенерації
підвищення рівня доступу споживачів до якісних та надійних послуг енергозабезпечення

тобто боротьба з енергетичною бідністю
підвищення ефективності використання енергії

Зважаючи на те, що розвиненим країнам притаманний повний рівень охоплення споживачів системами енергозабезпечення, основний мотив трансформації їхнього енергетичного сектора зумовлений прагненням забезпечення екологічної прийнятності та економічної ефективності процесів отримання енергії.
Основними тенденціями в енергетиці таких країн сьогодні є:
1
  • прагнення до скорочення обсягів викидів парникових газів, зокрема забруднення вуглецевмісними сполуками (так звана декарбонізація енергетики й економіки загалом) та рух у напрямі досягнення економічного зростання без нарощення обсягів забруднення парниковими газами (так званий декаплінг економічного зростання і забруднення парниковими газами, передусім діоксидом вуглецю), а також розширення використання відновлюваних енергетичних ресурсів (далі – ВЕР) як стратегічний шлях досягнення таких цілей;
2
  • скорочення енергоємності економіки, прагнення до розірвання прямої залежності між рівнем економічного зростання та обсягами енергоспоживання, а також забезпечення економічного зростання при незростанні енергоспоживання (декаплінг економічного росту та енергоспоживання);
3
  • децентралізація енергогенераційних потужностей та зменшення просторових диспропорцій у використанні енергоресурсів і джерел енергопостачання;
4
  • зростання ролі інформаційних технологій в управлінні процесами енергозабезпечення (діджиталізація енергетики);
5
  • зростання ролі енергетичного вектора у міжнародних політико-економічних відносинах та здійсненні дипломатичної діяльності країн (формалізація провадження політики енергетичної дипломатії).
Поруч із позитивними наслідками цих тенденцій в енергетичному секторі
є і негативні, як-от:
виникнення якісно нових загроз надійності енергозабезпечення, зумовлених високим рівнем уразливості енергетичної інфраструктури до фізичного впливу;
втручання в інформаційні системи управління.
1
Декарбонізація енергетики
та зміна структури енергоспоживання
Загроза кліматичних змін, які зумовлені високими обсягами теплового забруднення та викидами парникових газів, спричинили виникнення низки відповідних глобальних, регіональних і національних природоохоронних ініціатив. Останні мають значний вплив на розвиток енергетики, оскільки саме вона є джерелом близько 70 % усіх обсягів забруднень парниковими газами (з яких близько 90 % – двооксид вуглецю). Глобальною ініціативою з досягнення таких цілей був Кіотський протокол (запроваджений у 1997 р.), на зміну якому прийшла Паризька угода про співучасть сторін із питань запобігання змінам клімату, відповідно до яких країни-учасниці взяли зобов'язання зі скорочення обсягів викидів СО2. При цьому учасники угод не обмежені у розробці та імплементації власних програм деркабонізації енергетики й економіки в цілому та визначенні власної системи цілей скорочення забруднення. Так, у ЄС діє власна програма нарощення частки відновлюваних енергоресурсів у енергетичному балансі до 20 %, скорочення рівня енергоємності та обсягів забруднень парниковими газами на 20 % до 2020 р. порівняно з 1990 р.

Для широкого переліку країн прагнення декарбонізації, зумовлювані природоохоронними мотивами та відповідними домовленостями й зобов'язаннями, стали одними із ключових мотивів для значних структурних змін енергетичного міксу, які полягають у скороченні обсягів використання високовуглецевмісних енергоресурсів та переході до низьковуглецевмісних. Окрім відновлюваних енергоресурсів, найбільш прийнятними з позиції запобігання змінам клімату є окремі невідновлювані: газ та атомна енергетика.

Використання та розвиток атомної енергетики пов'язані зі значними викликами щодо ядерної безпеки й захищеності, а також побоюваннями щодо ризику виникнення аварій на АЕС (остання велика аварія на АЕС Фукушіма у 2011 р. продемонструвала існування таких загроз, незважаючи на значний прогрес розвитку технологій та вивчені уроки Чорнобильської катастрофи), що зумовило значне сповільнення її розвитку. Незважаючи на це, низка країн веде активний розвиток цього сектора та нарощує власний потенціал; лідером у цьому напрямі, безперечно, є Китай. Окрім цього, близько 45 країн зацікавлені в побудові АЕС на власній території, як-от: ОАЕ та Туреччина, які вже проводять активну діяльність за цим напрямом. Але певні країни (зокрема, Німеччина й Італія) все ж прийняли рішення про цілковиту відмову від використання атомної енергетики на власній території.

У таких умовах головними енергоресурсами у багатьох країнах у найближчому майбутньому стануть відновлювані та природний газ. Згідно з прогнозами різних організацій та великих енергетичних трейдерів (зокрема, ОПЕК, ВР), протягом наступних 3-4 десятиліть різко знизиться попит на вугілля та нафту, а натомість зростатимуть обсяги споживання природного газу і використання відновлюваних енергоресурсів. Саме природний газ, як очікується, стане найбільш використовуваним енергоресурсом у Європі у найближчому майбутньому (є припущення, що його споживання зросте на 75 %), оскільки темпи розвитку відновлюваної енергетики, найімовірніше, будуть недостатніми для заміщення скорочення споживання вугілля, нафти, атомної енергетики та досягнення визначених кліматичних цілей зокрема. Зрозуміло, що зростання ролі природного газу зумовить існування нових та загострить наявні виклики для багатьох країн, зважаючи на порівняно невисоку кількість країн-постачальників цього ресурсу та значний рівень концентрації такого ринку внаслідок існування великих гравців. Зростання ролі природного газу очікувано призведе до нових витків геополітичного напруження, пов'язаного з торгівлею ним.
2
Підвищення енергоефективності та декаплінг економічного росту та енергоспоживання
Нинішні прагнення до скорочення забруднення довкілля шляхом зміни структури енергетичного міксу супроводжуються підвищенням рівня ефективності використання енергоносіїв та прагненням забезпечити економічне зростання з нижчими рівнями енергоспоживання, а відтак і нижчими питомими обсягами забруднення природного довкілля.

Одним із прикладів успішного декаплінгу економічного зростання та обсягів споживання енергоносіїв серед розвинених країн є США. За період 2007-2016 рр. ВВП країни зріс на 12 %, а загальне енергоспоживання протягом цього періоду скоротилось на 3,6 %. При цьому до 2007 р. економічне зростання США супроводжувалось ростом загального енергоспоживання; саме 2007 р. став переломним у позитивних тенденціях декаплінгу. Проте, зіставляючи темпи економічного зростання та обсяги енергоспоживання певної країни, слід зважати на те, чи зниження обсягів енергоспоживання (а також зумовлених цим обсягів забруднення) не спричинене перенесенням окремих високоенергомістких виробництв у інші країни.
3
Децентралізація енергогенерації
Важливою актуальною тенденцією є децентралізація енергетики, яка полягає у збільшенні кількості об'єктів енергогенерації з одночасним скороченням просторових диспропорцій їхньої локалізації. Децентралізація енергетики пов'язана з використанням відновлюваних енергоресурсів у місцях існування їхнього потенціалу, а відтак енергогенераційні об'єкти володіють порівняно нижчою потужністю (зважаючи на систему, організовану за принципом централізованої генерації), а отриману енергію економічно недоцільно чи технологічно неможливо передавати на великі відстані. При цьому енергія, отримувана у місцях існування потенціалу, може передаватись у об'єднану енергетичну мережу або ж споживатися на місці без приєднання єдиної мережі.

Децентралізація енергетики є важливим кроком із підвищення загальної надійності функціонування енергетичних систем та зниження їхньої уразливості перед загрозами фізичного та віртуального характеру: збільшення кількості джерел отримання енергії (з одночасним зменшення величини їхньої потужності), рівномірність поширення їх у просторі, фактично зменшують імовірності виникнення блекаутів (унаслідок цілеспрямованих фізичних чи інформаційних впливів, здійснюваних із метою зупинки енергопостачання).
4
Діджиталізація енергетики
Важливою сучасною тенденцією у трансформації енергетичного сектора у багатьох країнах є зростання ролі інформаційних технологій в управлінні процесами енергозабезпечення. Станом на 2015 р. понад 40 % підприємств, які надають комунальні послуги, були зацікавлені в інвестуванні у цифрові технології, як частину власної бізнес стратегії, й енергетичний сектор не став винятком у цьому тренді.

Діджиталізація спрощує управління операційними процесами енергозабезпечення, в тому числі балансування енергетичних потоків, розширює можливості кінцевих користувачів контролю та забезпечення ощадності енергоспоживання через використання систем інтелектуального обліку, спрощує контакти між постачальниками та споживачами послуг і, безперечно, пов'язана з покращенням ефективності та надійності енергозабезпечення.

Проте впровадження таких технологій супроводжується зростанням ризику протиправних дій у цифровому просторі, зокрема й кібертероризму, яке загрожує не лише крадіжками та втратою даних, а й дестабілізацією в роботі енергетичних об'єктів. Енергетична інфраструктура належить до групи критичної, і перебої у її функціонуванні, зумовлювані втручанням у електронні системи управління, можуть спричинити ланцюгову реакцію у інших сферах та ризик виникнення техногенних аварій. Небезпеку та рівень загроз кібератак в енергетичному секторі показово демонструють кілька прикладів. Так, у 2010 р. кібератаці було піддано Бушерську АЕС в Ірані, згодом вірусне програмне забезпечення було виявлене на АЕС у Бельгії та Німеччині. У 2012 р. 30 тисяч комп'ютерів нафтовидобувної SaudiAramco були виведеними з ладу на 2 тижні внаслідок кібератаки. У 2013 р. 91 % енергетичних компаній США піддавались кібератакам. Наприкінці 2015 р. успішна кібератака вперше спричинила масштабне відключення енергопостачання: на кілька годин без електроенергії опинились понад 700 тис. споживачів в Україні. За окремими даними, близько 40 % усіх кібератак спрямовані саме на енергетичний сектор. Створення нових можливостей управління енергозабезпечення породжує й нові загрози та ризики: подальше гарантування енергетичної безпеки потребуватиме посилення заходів із підвищення комп'ютерної та інформаційної безпеки.
5
Інституційна формалізація механізмів гарантування енергетичної безпеки та реалізація політики енергетичної дипломатії
Використання інструментів впливу органів влади з метою розширення та закріплення ринків збуту національними компаніями-експортерами енергоресурсів – доволі поширена й ненова практика. Її активно використовували у першій половині минулого століття для просування інтересів нафтовидобувних компаній США у світі, досі активно провадять окремі країни, зокрема Російська Федерація. Проте протягом останніх років усе більшого поширення у розвинених країнах набуває практика закріплення механізмів всеохоплюючої координації діяльності органів влади з метою гармонізації внутрішньої та зовнішньої політики, спрямованої на досягнення головних завдань гарантування надійності енергозабезпечення в середині країни і захисту власних енергетичних інтересів ззовні. Це зумовлено не лише нинішньою важливістю енергетики у системі міжнародних відносин, але й динамічністю енергетичних ринків, що зростає, та збільшенням кількості активних міжнародних гравців у енергетичній сфері. У межах національних політик енергетичної дипломатії держави на власний розсуд обирають пріоритетних партнерів: окремі країни, міжнародні організації та союзи, а також методи провадження цієї політики.
Країни, які прагнуть бути глобальними чи регіональними гравцями в сфері міждержавних енергетичних відносин, розробляють відповідну довготермінову політику та формують відповідні інституційні структури, а основними мотивами такої діяльності можуть бути три групи намірів:
  • гарантування надійності та безперебійності постачань у випадку енерегозалежних країн;
  • довготермінове гарантування ринків збуту для країн-експортерів енергоресурсів;
  • отримання вигоди від використання енергетичних важелів у провадженні власної зовнішньої політки у як нетто-імпортерів, так і експортерів енергоресурсів.
Серед розвинених країн усе більшого поширення набуває практика законодавчого регулювання аспектів, пов'язаних із гарантуванням енергетичної безпеки, що лише підтверджує актуальність та зростання важливості таких завдань у сучасних умовах. Для прикладу, канадський закон про енергетичну безпеку (EnergySafetyandSecurityAct) регулює лише питання гарантування надійності та безпечності функціонування об'єктів енергетичної інфраструктури, механізми компенсації екологічних збитків. І це не дивно, адже країна – нетто-експортер енергоносіїв, і проблема енергетичної незалежності є неактуальною. У країнах Європейського Союзу окреме коло питань, пов'язаних із надійністю та ефективністю енергопостачання, регулює низка директив та регламентів, які наразі в комплексі складають так званий третій енергетичний пакет. Відповідні акти є обов'язковими до виконання для усіх членів ЄС, які прагнуть до створення єдиного енергетичного ринку, а також формують Європейський енергетичний та кліматичний союз, створення якого було юридично оформлене у 2015 р. Третій енергетичний пакет був спрямований на лібералізацію та забезпечення конкурентоспроможності енергетичних ринків і передбачав розділення компаній, які займаються виробництвом, транспортуванням та передачею, а також продажем енергоресурсів та енергії, визначав правила функціонування енергетичних ринків. На зміну нині чинному третьому вже розробляють четвертий енергетичний пакет, який спрямований на створення єдиного надійного енергетичного ринку в межах ЄС, подальшу децентралізацію енергогенерації та вирівнювання її просторових диспропорцій, шляхом, зокрема, широкого залучення домогосподарств у ринок виробництва електроенергії (що в кінцевому рахунку сприятиме підвищенню фізичної надійності енергопостачань), а також подальше стимулювання декарбонізації енергетики.

У 2011 р. у структурі Державного департаменту США (зовнішньополітичне відомство країни) було створено Бюро з енергетичних ресурсів, яке очолює Спеціальний посланник та координатор із питань міжнародних енергетичних відносин. Основним завданням Бюро є об'єднання зусиль різних суб'єктів та інституцій задля досягнення мети у сферах виробництва та споживання енергії, а очільник відомства фактично є головним енергетичним дипломатом країни. Провадження політики здійснення енергетичної дипломатії, зокрема з метою гарантування енергетичної безпеки, у США законодавчо було закріплене в Акті з енергетичної незалежності та безпеки у 2007 р. Реалізація такої політики США, згідно з цим документом, повинна здійснюватися з метою розробки національної міжнародної енергетичної політики, яка серед іншого має враховувати глобальні зміни енергетичної кон'юнктури, забезпечити включення пріоритетів енергетичної безпеки в систему зовнішньополітичної діяльності країни та координацію дій із гарантування енергетичної безпеки з іншими органами, які мають причетність до цього питання. Слід відзначити, що розробка та реалізація політики енергетичної незалежності у США протягом останніх майже півстоліття була вкрай кволою й несистемною (за винятком спроб президентської адміністрації Дж. Картера, ініціативи якого значною мірою були згорнуті наступними президентськими адміністраціями, починаючи від Ніксона) та включення питання енергетичної дипломатії в порядок денний політики енергетичної безпеки цієї країни і справді свідчить про критичну важливість цього аспекту у міжнародних відносинах та гарантування енергетичної безпеки.

Особлива роль енергетичної (як і загалом ресурсної) дипломатії у великій, проте ресурсобідній Японії. Основним пріоритетом Японії у цій сфері є розробка системи співпраці для запобігання критичним ситуаціям в енергозабезпеченні, налагодження та підтримки тісних стосунків із країнами Близького Сходу, а також іншими експортерами енергоносіїв, товарна та географічна диверсифікація постачань енергоресурсів, підвищення рівня ефективності використання енергії та запобігання кліматичним змінам.

Китай – найбільший споживач енергії у світі, приділяє значну увагу дипломатичним стратегіям, орієнтованим на гарантування постачань енергоресурсів: украй висока важливість енергетичного інтересу чітко прослідковується у загальному векторі дипломатичної діяльності цієї країни, яка намагається будувати тісні стосунки із ресурсобагатими країнами, незважаючи на загальний геополітичний клімат стосовно них, а енергетична дипломатія країни є жорсткішою, порівняно зі стриманістю загальної дипломатичної політики. Для прикладу, КНР не підтримала санкцій проти Ірану, тривалий час співпрацюючи у військовій сфері, здійснюючи бартерні операції в обмін на можливість імпорту енергоресурсів, а також робила спроби осягнення пом'якшення санкцій. Таким чином Китай продовжував дипломатичну, економічну чи військову співпрацю й з іншими експортерами енергоресурсів, які потрапляли в ізоляцію з боку інших великих держав у різні роки: Іраком, Кувейтом, М'янмою. Крім цього, уряд країни всіляко підтримує вихід та роботу нафтовидобувних компаній у інші регіони світу.

Підсумовуючи, відзначимо, що у розвинених країнах усе більшого поширення набуває практика формалізації, а інколи й інституціоналізації державної політики із забезпечення надійності енергопостачань та гарантування енергетичної безпеки в цілому, а також можливостей використання важеля поставок енергоресурсів на політику інших країн. Така політика часто включає всеохоплюючу координацію роботи різних суб'єктів, які прямо чи опосередковано мають причетність до реалізації завдань у зазначених сферах.

Проте поширеність та рівень упровадження актуальних нині трендів розвитку енергетики різняться географічно, адже економічна неспроможність та суспільно-політична неготовність окремих країн часто є перепоною до трансферу новітніх енергетичних технологій та рішень, поширення прогресивних змін енергетики. Так, зокрема й Україна протягом періоду незалежності демонструвала недостатньо швидкі темпи імплементації сучасних прогресивних змін у національному енергетичному секторі. В Україні все ще відсутнє єдине та системне бачення майбутнього енергетики та відповідної структури енергетичного міксу, а підходи до організації енергозабезпечення і гарантування енергетичної безпеки справедливо можна назвати застарілими.

Made on
Tilda